Розповіді

 
Галина ПАГУТЯК www.wz.lviv.ua Історія устами очевидців! 
Тридцять хвилин зі Львова трасою, і ти потрапляєш у світ зелених пагорбів, білого каміння, блакитних озер, що каскадом здіймаються вгору.
Тут я промандрувала минуле літо й осінь, шукаючи місце для героїв свого роману – наших українських ельфів. Навіть якщо мені доводилося заблукати, а це було не раз і не два, я отримувала від духів землі, води й повітря невеличку компенсацію: справжній ірландський трилисник чи галявину, де танцюють ельфи.

Спершу там було озеро, потім болото, потім мочар, а далі галявина.Та рано чи пізно я врешті знайшла ці місця, або мені допомогли, як у випадку з печерою Приймою, що на хуторі Прийма біля села Радове неподалік самого Миколаєва. Я вказала адресу, але знайти саму печеру надзвичайно важко. Вона стоїть над яром, порослим папороттю та оманом, надійно схована між дерев. Я б назвала її жіночою печерою, і в моєму романі там двір Княгині Тих, що літають в повітрі. Не всі з нас знають, що в Прикарпатті, Чехії та Польщі колись виник культ Великої богині, і кельти походять звідти, ті кельти, міфологія яких так багата на фейрі та їхніх різновидів. Істот, про яких я пишу, ірландці називають сидами. Вони дуже вродливі й на своїх конях літають. Залишки кельтської міфології можна знайти в топоніміці, скельних малюнках і в українських казках. А час то був - за кілька століть перед Христом. У підручниках з історії цього не знайдеш, та й кельти – це були десятки племен, що називали себе по-різному. У Стільскому, до якого можна від Прийми дійти вдвічі швидше навпростець через ліс, є скельні комплекси, а в селі Діброва – камінь, який називають жертовним. Він чорний на тлі білих скель. Я теж принесла жертву: яблуко і трохи води. До речі, мені одразу стало щастити у всьому. Але не раджу туди їхати, аби пити на камені пиво й влаштовувати пікніки. ВОНИ цього не люблять. Сама назва Діброва означає, що тут росли священні дерева. Отже, знову кельти. У лісі над Стільским є залишки давніх валів, величезні за розміром. Там була столиця білих хорватів (ХІ ст.), чи це раніші укріплення? Зрештою, коли отак подорожуєш, здебільшого пішки, маєш право думати як собі хочеш і потім описувати у своєму романі. Наприклад, озеро Обшир, у лісі між Радівим і Приймою. Дивовижне місце, від якого віє духом купальських вогнів. Звідки бере воно воду, щоб не міліти навіть у спеку? Можна уявити собі підземні ріки, що течуть під вапняковою товщею в темряві і спокої.

А Ілів, що за 4 км від Стільского, де на високій горі, що домінує над зеленими пагорбами й луками, у чоловічій печері - двір Князя. Лише раз на рік, у день літнього сонцестояння, Княгиня приймає у себе Князя. І жодні наші людські проблеми, суєта цивілізаційної траси, з якої часом неможливо зійти, не здатні відмінити цієї зустрічі. Ми можемо лише спостерігати віддалік за цим дійством, від якого залежить доля світу
Або подорожувати самому чи вдвох, слухаючи спів птахів, торкаючись ногами трави, з глибокою пошаною до невидимих істот, які спостерігають за нами. Вони не вчинять нам зла, просто можуть пожартувати, але все обов’язково закінчиться добре. Ви вийдете з лісу,з усмішкою на устах й незабаром опинитесь вдома. Бо ті істоти, вони мають з нами небагато спільного. Те, що у них золото, у нас – жмуток сухого листя, те, що цінуємо ми – там жменька праху. І ми літаємо в повітрі на залізних конях, а вони – на чарівних.


Галицька гобітанія
Богдан ВОЛОШИН, «Новий Погляд» /

Неподалік Львова розміщені залишки прадавнього слов`янського міста, якому понад тисячу років.
Я давно мріяв побувати у цьому таємничому місці. Відтоді, як мені до рук потрапив старезний, виданий ще за бабці Австрії, путівник по Галичині пана Орловича. У ньому була вміщена маленька фотографія, на якій зображена скеля у вигляді моста-печери. Під зображенням був підпис, що ця печера у селі Stulsko. Тож я невимовно зрадів, коли редактор погодився на мою пропозицію відвідати село Стільське і надав e моє розпорядження автомобіль. Нарешті я побачу легендарне місце, просякле легендами і таємницями! Озброївшись інформацією з Інтеренету та довідників, вирушаю у дорогу.
Два крила історії
Добиратись до Стільського дуже просто – треба «осідлати» Стрийську трасу і вчасно, перед самим Миколаєвом, з неї «зіскочити». Перед районним центром досконала асфальтівка бочить вправо, а повертати треба уліво, з`їжджати на непримітний путівець під горою і неквапом котитися вперед. Чому неквапом? Бо вас заворожуватимуть місцеві пейзажі. Гори, порослі пишним лісом, садки, охайні селянські обійстя, розлогі лани та луки, затишні ставки – усе, наче з карпатських пейзажів Івана Труша. І ось, через кілька кілометрів, машина занурилась в улоговину, затиснуту з двох боків двома гірськими хребтиками. Це село Стільське. Ще якийсь кілометр і над нами нависла могутня скеля, поросла лісом і високими травами. А ось і знаменитий міст-арка на вершині...
Я притьмом видираюсь на гору і завмираю від неймовірної величі панорами, що постала перед моїми очима. Унизу річка Колодниця ділить цю місцину на два різні світи – на світ сьогодення, з ошатними хатками, ретельно обробленими селянськими ланами на протилежних пагорбах, і на світ таїни та древності, у якому перебуваю я. Тут навіть пташок не чути, лиш десь глибоко в серці звучать барокові мелодії з добре темперованого клавіра Йогана Себастіана Баха. Ці два крила історії цілком природно співіснують, доповнюючи один одного.
Ледь примітною стежкою добираюсь до арки-печери. Тут на диво чисто, знайшов лише одну порожню пляшку з-під мускатного вина. Зате багато козячих слідів. Старезна скеля помережана написами, але відрізнити давні від недавніх дуже важко. Виділяються свіжий – якійсь Бодя Фуртак увіковічнив своє ім`я на прадавньому капищі. Кажуть, що на рівній поверхні цієї арки приносили жертви своїм богам давні мешканці цього краю... Краще вони б спалили циього Бодю Фуртака. Або, хоча б по руках неспокійних надавали...
Тисячолітнє місто слов`ян
То що ж знаходиться під моїми ногами? Місто, якому щонайменше тисячу літ! Тут у IX-XI столітті вирувало життя. І за сьогоднішніми мірками це поселення вражає своїми розмірами, а в давні часи це було чи не найбільше місто Європи! Укріплена площа сягала 250 гектарів, а довжина оборонних стін близько 10 кілометрів. Давній Київ у той час був суттєво менший. Учені стверджують, що на цій території тисячу літ тому тут мешкало сорок тисяч людності!
То чиє ж це місто? З давніх писемних джерел відомо, що на цій території розташовувалась прадавня слов`янська держава білих хорватів. Про це ще писав імператор Візантії Костянтин Багрянородний - історик, видатний політичний і культурний діяч X століття. У книзі "Про управління імперією" він згадував, що хрещені далматинські хорвати походять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто у Північному Прикарпатті.
Хорвати тричі згадуються і в давньоруському писемному джерелі "Повісті минулих літ": вперше у недатованій його частині, в числі інших східнослов`янських племен; вдруге у 907 році як учасники військового походу київського князя Олега на Візантію; востаннє у 992 році у зв`язку із походом на них великого князя київського Володимира Святославовича.
Цілком можливо, що тут, у Стільському, була столиця Великої, або Білої Хорватії. В усякому разі масштабність поселення, і вигідне розташування про це свідчать. Адже окрім могутніх валів та веж, місто мало вихід і до Дністра. Завдяки системі гребель та шлюзів великі човни та лодії могли підніматись від повноводого Дністра до самих стін давнього міста ще у IX столітті! А це за одинадцять кілометрів від самої річки!
Дивовижно, але вчені «відкрили» поселення у Стільському лише якихось кількадесят літ тому. На початку вісімдесятих років минулого століття тут розпочались розкопки та дослідження. Було розкопано залишки помешкань, знайдено ужиткові речі, сліди пожеж, але жодних кістяків та хаотичних поховань. Значить, поселення занепало не від раптового нападу кочівників чи інших ворогів. Були якісь інші причини. Деякі вчені схильні вважати, що поселенці Стольного граду (від цієї назви нібито походить і Стольсько-Стільське) під тиском могутніших сусідів та інших обставин покинули місто, підпаливши його. Частина хорватів подалась на Балкани, в Далмацію, а частина розчинилась серед місцевого люду.
У найближчих околицях міста археологи дослідили чимало поселень, культових місць та некрополів. Осередки поганського культу були виявлені і в досліджених археологами околицях сусідніх сіл Стільська - Дуброві, Ілові, Великій Волі та поблизу міста Миколаєва. На окремих із них досліджували капища і жертовні ями, в яких були виявлені рештки жертвоприношень. Висічені у скелях яскині були споруджені щонайпізніше у першій третині IX столітті, тобто у дохристиянський період, а згодом із приходом християнства були використані монахами-скитниками.
Цікавою є ще одна гіпотеза про походження білих хорватів. Деякі вчені стверджують, що у той далекий час слов`янські племена ще не були чітко індентифіковані і розмовляли однією загальною слов`янською мовою. Вирізнялись вони лише місцем проживання. Тих, хто жив на рівнині – називали полянами, лісовиків іменували древлянами. А тих, хто населяв гори – хорватами, тобто «хорбатими», тими, що живуть на горбах. За цією теорією, білих, тобто західних хорватів, ми можем сприймати як своїх безпосередніх предків, або одних із наших попередників.



Стільське - Свірж - Львів
 

| Написав Dyak | 28.04.2009
"Головне не куди, і не скільки, а головне що разом..."
Мандрівниця (с)
Світлини
Intro
Погода і бажання пригод, протягом тиждня сприяли плануванню подорожі кудись, разом зі своєю половинкою. Пятничний вечір закінчився діставанням велотуристських причандалів. Багажники прикручені, сумки спаковані, батарейки зарядженні, їжа заготовлена. Тому вперед в люлю, аби вписпатись.
Давай бігом...
Встали в 6, бо о 8 потяг. Зібрались до 7. Вирішили ше потусуватись вдома, бись не сторчати на вокзалі. Ну і як на зло приїхали на приміський вокзал в 8:00. Потяг Львів - Лавочне о 8:02. Як відомо на приміському без квитка не пускають на платформу. але оскільки коло кас великі черги, а ми такі гламурні вело амігоси, "Давай бігом, і шоб наступного разу бистріше приїжав" - сказав дядько в синій фуражці, і відкрив нам браму :). Переживаючи що не встигнемо, я з дуру без всяких тих во, видер навантажений і важкий ровер в вагон, аж сам злякався який моцний :). Затягнув Оксанину лисицю і двері зачинились :).
Їхали ми аж в Миколаїв дністровський, що приблизно в 30 км від Львова. "Фу, матрацники" - скажуть люди. а я відповім, "Так, матрацники". Але насправді було кілька причин: для чого пхатись лишніх 30 км по трасі з важким трафіком; там ніц цікавого і це лишня трата часу і сил, краще вони будуть потрачені наступних 30 км.
Отже трусились ми в славетно повільній електричці, зустріли знайомих матраців з EPAMу котрі їхали на сплав в Гребенів. Вже за годину ми зобачили, чарівний краєвид, білі, пампухові хмари, освітленні чудовими сонячними промінчиками, які ледве пробивались до зелені і людей, крізь густий дим з індустріальних труб цементного заводу. Наша зупинка.
"Платформа зліва" - сказав голос з стінки вагона. Двері відкрились, а платформи нема :(. Від сходинки до землі 1 м. але наші роверики вправно вивантажились з вагону. Сіли і вйо на Миколаїв, оскільки зупинка Миколаїв - Дністровський абсолютно не в Миколаєві - Дністровському. Мій ЖПС навігатор справляся на ура :)
По дорозі роздягаємось бо спекотно. Заїхали в місто, коло магазину де купляли воду, якісь три сухоребрики, років по 17, в спортивних костюмах, окулярах D&G, з Львівським (явно не квасом) в руках, подивились і сказали один одному, "Цікаво, Вася, ти б зміг бути таким спарцмєном". А було лише 9:30 ранку. Ми не спарцмєни - ми матраци, подумав я і ми помчались через місто. Дружинонька моя на спусках більше ніж 23 км/год їхати боялась, хоча на другий день під гору їхала зі швидкістю 30 км/год о_О.
Проїхали місто, і побачили поворот на Тростянец, поворот виглядав файно заасфальтованим,  а краєвиди все гарніші і гарніші. Свіже повітря, сонце, і ми несемось на Стільське - столицю білих хорватів. В Стільському перша фотосесія на брилах, схожих на вапнякові.

Далі село Дуброва, де ми побачили таку собі багатоквартирну скелю. Білохорватський сихів? В скелі повно кімнаток, які місцеве населення використовує для зберігання різноманітних речей. Стоять двері, і висять колодки. Кохана моя кинулась досліджувати ті комори.
Дуже я хотів побачити кам'яну брилу підперту іншою брилою тому їдемо далі. Виїхали за село, а скель не те що побільшало а поменьшало. Що за той во. Сідаємо на перекус чоколядою, а я вирішую використати GSM навігацію. Дзвоню до Любка, котрий разом з Globetrotterом, маслає в сторону Синєвира. Поговоривши з обома, думаю "чи то я дурний, чи лижі не їдуть", нема тої штуки тай все. Вертаємось до багато-поверхівки, питаю місцевих. А вони сміються з мене дурного, та кажуть "та во тут 2 метри" :). А воно було за багато поверхівкою просто в тіньку того і не уведів. Фотосесія намбер ту.

Їдемо в саме глухе село Львівської області, по версії журналу "Карпати". Хоча вони помилились, були ми і в глухіших. Невеличкий перевал, на якому моя кохана знову мене вразила. Їду я собі, а Оксана каже в тебе гуля на задньому колесі, дивлюсь точно. А то покришка вилізла зі свого місця і не відомо чи то тільки зараз від ваги багажнику, чи то я так цілий тиждень на роботу їздив. Ну на вершині перевалу була мала технічна зупинка. І ми в с.Ілів. Шукаємо старий хлібовоз, коло якого повертаємо направо,
 і по дорозі через луг впираємось в гору з печерами. З лугу їх не видно, потрібно підійти поближче щоб побачити.
Тут є комплекс з 3-ма печерами. Печери були успішно дослідженні. Доречі печери на горі, а у підніжжя гори гарний луг, якому бракувало лише фіолетової корови. Але були там коні які не довірливо ставились до наших алюміневих.
Роверики лишили внизу, на всяк випадок нідвши на них вело кандали, бись не повтікали. А самі попхались догори. Лазити там є де, головне бажання і час. Витартивши хвилин 30 на споглядання скель поврнулись до коників.
Тут ми і пообідали :). Взагалі маршрутик наш нагадував якісь міні Карпати. Дуже гарні краєвиди. Невеличкі гори, але не менш красиві. А по навантаженню дуже класно для тренування, для майбутніх карпатських маршрутів.
Багато людей боїться лізти десь після дощу, оскільки там болото і буде важко. Що ж висохше болото, по якому проїхалось повно машин та тракторів, не набагато краще мокрого, оскільки по цих застигших хвилях з глини ніфіга не прікольно їхати.
В Бориничах, закупились трохи, подивилися на пєрців на тюнінгованих, дисками, наклейками, і тонованими вікнами, девятках - десятках, які вважали за честь дати газ до дехи проїжджаючи повз нас, що робило їхні круті тачіли просто шаленими і гучними. Весело. Так ми польовими дорогами їхали у напрямку Бобруйська (Бібрки) :). По дорозі бачили чарівну галявину, на котрій на відстані 1-го метра, один від одного, височіли кургани зроблені кротами. Такого я ніколи не вєдіу.
Ще кілька кілометрів, перевалюємо через маленький хребет, і на виїзді з лісу зупиняємось, для того щоб почекати поки проїдуть всі машини і чкурнути в бік, щоб стати на ніч. Хотілось заховатись від всіх, що успішно і було зроблено. Була 7 година вечора, і ми почали ставити нашу хатинку, яку нам подарували вело друзі на наше вело весілля. Потім було приготування смачної вечері, розпалювання ватри щоб зігрітись, оскільки робилося прохолодно. Доречі, в лісі було стільки сухих дров, що аж дивно. Таких смачних макаронів з кількою в соусі, та хліба з салом я давно не куштував. Ну і фляшечка пива пішла як в суху землю.
Вечоріло а ми собі сиділи коло вогнища і насолоджувались краєвидами, і один одним. Уявіть як в повній тиші під потріскування вогнища, починає грати телефон. Висадило двічі. Стемніло близько 9, ще кілька хвилин і йдемо спуняти.

Спалось не дуже добре. Нажаль ми не знайшли рівного і пологого місця для намету, алезнайшли рівне і похиле, що призвело до постійного скочування до низу. Було досить прохолодно, ал більш - менш нормально. Вночі часто просинався, але коли сонце почало вставати, близкьо 6 години я заснув як дитя. Будильник поставив на 8. "Колесо спустило..."
Отже, 8 година ранку, дзвенить телефон. Пора вставати. Пташки співають, сонечко світить, Так би кожен день просинатись.

Моя господинька займається сніданком, а я складаю намет, скручю ровери, котрі успішно помістились в одоном з тамбурів намету. Лише переднє кулко треба було зняти.
Смачний сніданок. І ми рушаємо. Було коло 10 години. Ночували ми коло села Кологори звідки ми прямуємо на Бібрку. По дорозі до Бібрки я ще не був впевний куда поїдемо після Бібрки. Тому вже у Бібрці було вирішено прямувати на Cвірж. Від Бібрки туди близько 12 км.
Дорога до Свіржа, постійно йде то догори то до низу. Це трохи вимотує. Тому ми час від часу зупинялись піджерти родзинок та бананів. Після одного такого перекусу, переднє колесо Оксаниного Лідерфокса не витримало і спустило.
Сталося це коло церкви, тому на очах в цілого села котре прямувало до церкви, я клеїв камеру. Поїхали далі. Вже при в'їзді в Свірж було видно що народу тут багато. Хто на озера, хто на замок. Ми поїхали на замок.
Замок відчинений. Наглядач в костюмі, любязно запропонував попельнувати наш транспорт, ми вкинули доброчинну пожертву у скриньку у вигляді 10 грн. і пішли оглядати замок.
Був я тут років 5 тому назад. Нічого не змінилось. Та сама розруха всередині. Нам вистарчило 30 хв щоб оглянути всі кімнати. Кілька знимок, дякуємо дядькові і йдемо навколо замку.
Телефоную ще одній групі веломатраців, котрі їдуть зі Львова. Домовлялись зустрітись о 14:00 коло замку. На годинику 13:30, а вони в 10 км в Романові, перекусують.
І ми вирішили пообідати, та спланувати маршрут на Львів. Вертатись трасою бажання не було, тому було вирішено їхати на зустріч амігосам через Романів, Звенигород, Шоломию і їхати до Львова. Виїхали десь коло 15:00 з під замку.
Трохи польових доріг, пита в місцевих як проїхати через ліс на Селиська або Романів, ніхто не знає. Спрямовуть нас, але щось мені підказує що не туди. Мапа та інтуіція змушують мене не слухати цих людей, а робити як вважаю правельним. І ніби не прогадав. Їдемо як потрібно.
Недарма люди не знають, бо не їздять тими дорогами. А дорогами то важко назвати. Там було десь 8 км напрямку, по якому не дуже то і поїдеш. Доречі села там і хутори настільки глухі, що аж сумніви беруть чи то 30 км від Львова чи ні. Мені особисто село Селиська нагадало типове карпатське село як Лавочне, Скотарське, Нижні Ворота і т.д. Ще одна ознака глухості більшої частини нашого маршруту це мала наявність сміття. Лише околиці великих сіл і міст були зсамічені, а так всюди чистота.
В Романові проїжджали коло клюбу, з якого доносилась російська попса, а місцеві пацани кричали "Яка година?" і "Спустило колесо", смішні вони. У селі Коцурів бабця дозволила набрати води з криниці і дуже дивувалась, по-перше що ми одружені, бо казала що Оксана виглядає на 15, а по-друге, як ми відпочиваємо катаючись. Порадила їхати через Звенигород.
Летимо на Звенигород по дорозі піджераєм чоколяду. Тут моя інтуіція мене підвела і ми проскочили поворот. Я бачив що щось не те, але не звернув уваги, так ми докотились до Водників, де вибрались на трасу. Трафік на трасі не приємний, дуже багато машин, добре що є якась обочина. Моя кохана дивувала мене своєю витривалістю, на непогані підйоми залітала зі швидкістю 30 км/год та і взагалі майже постійно тримали не меньше 25.

19:00, табличка Львів. Приємно. Зелена, центр, магазин. Дзвінок від тих з якими ми так і не зустрілись. "Де ви є? Ми їдемо маршруткою зі Свіржа можемо вас підібрати". Я посміявся і сказав, шо ми вже вдома, а їх 9 чоловік і 9 роверів в маршрутці :)))). Додому попали о 19:45


В наш час багато подружніх пар дуже мало спілкуються один з одним. І мова йде про спілкування якісне, тобто один на один, без третіх джерел. Є десь статистика що середньо - статистичне українське подружжя вдень має всього - навсього 8 хв. якісного спілкування. Ці вихідні були просто чудові. НЕ важливо скільки ми проїхали, що ми побачили, а важливо те що ми провели ці два дні вдвох, і це вже було приємно, корисно, цікаво. Маршрут, складніший ніж легкий, але легший ніж сердній :). Тут було все, асфальт, грунтовки, болото, підйоми, спуски, поля, ліси, цікаві об'єкти.
Так хочеться далі в дорогу.

Для любителів статистики
Кількість днів - 2 дні;
Загальна відстань - 125,67 км;
Час в дорозі - 10:32:10 год;
Середня швидкість - 11,9 км/год;
Максимальна швидкість - 53,0 км/год;